•Банер•
•Банер•
•Банер•
Історія міста •PDF• •Друк•
••П'ятниця•, 18 •листопада• 2011, 11:22•

Історія  і сучасність міста

              Місто Новоукраїнка виникло як і багато інших міст краю як і обласний центр в 1754 році. На території нашого краю,що належить до  північної частини степу, знаходять сліди людини (поховання, залишки древніх стоянок), щодатуються археологами датою неоліту (VІ –ІІІ ст. до н.е.) У  1997 році в районі  цукрового заводу фахівцями  Кіровоградського обласного краєзнавчого музею було розкопане  поховання  древніх жителів нашого краю  ямної археологічної культури (ІІІ тисячоліття до н.е.), знайдено кам”яні і кістяні знаряддя праці древніх людей; у  мідному віці в нашому краї імовірно жили нащадки найдавніших землеробів – племена трипільської культури  і почало формуватись основне ядро протослов”нських  племен. Існує наукова гіпотеза,що наш край входив у скіфські часи (VІ – ІІІ ст. до н.е. до Ексампею, священної землі скіфів – орачів.

 

“Погасли кострища стоянок,

У землю  пішли племена.

Забрали в холодні кургани

Сокири, мечі й письмена.”

 

( Л.Костенко)

 

                   З кінця V  по Х ст.  наші степи бачили  орди хазар, угорців і печенігів які послідовно в кривавій боротьбі  витісняли один одного і  кінець кінцем в середині Х ст. перемогли слов”янські дружини уличів: частина  печенігів визнала їх владу.

                   В середині ХІ ст. прийшли половці частина яких (чорні клобуки) теж осідають в наших степах, визнавши зверхність  Київської Русі. Нашим краєм у часи Київської  княгині Ольги і  сина її Святослава проходив сухопутний шлях з півдня , від Чорного моря на Русь (Грецький шлях). Але з втратою Київською Руссю цілісності наші землі стали  кочовищами половців. А з 1243 р. входять до Золотої Орди, причому з ХІV ст. (битва на Синіх Водах) – пограниччям між Литвою і Ордою. Після розпаду Золотої Орди на  землі цього краю претендує  войовниче  Кримське ханство і він став називатись Диким Полем, де постійно проживали тільки  відчайдушні мужні люди, втікачі від гніту польської шляхти. З таких людей  сформувались  козацькі загони які утворили Запорізьку Січ. Західною  окраїною цієї своєрідної козацької республіки  стали наші степи. В результаті тривалої боротьби між Московією, Польщею і Туреччиною і складної системи договорів ці землі (між Дніпром  і Південним Бугом)  було заборонено заселяти, а  на початку ХVІІІ ст. на  короткий час вони відходять до Туреччини і з  17 40 р. – остаточно до Росії. У  складі Нової Січі наші краї входили  до Бугогардської Паланки.

                   У 1754 р. для захисту Нової Сербії з Півдня була створена російським  урядом система  фортець і шанців (за проектом інженера французького походження Де-Боскета ) до якої входили  і шанець Павлівськ та укріплення Чорноташлицьке. З цього року  починається відлік  офіційної історії нашого міста Новоукраїнка. Спочатку це був порівняно невеликий шанець (3,2 десятини ) чотирикутної форми з капонірними фронтами (земляними валами) довжиною 75 сажнів (приблизно 160 м.), які захищались 10 гарматами. Укріплення розмістили на правому березі р. Помічної, недалеко від  впадіння  р. Грузької  в Чорний Ташлик. В його західному куті розмістили складські і житлові споруди. Нині на цьому місці центральна частина Новоукраїнки де розміщенні ЦПК “Ювілейний”, будинки адміністрації, вузол зв”язку, школи № 7, тощо. На протилежному  крутому скелястому березі р.Чорний Ташлик ( на місці  нинішнього цегельного заводу) спорудили укріплення Чорноташлицьке. Навколо фортеці Павлівськ виникло поселення  з 150 хат, біля Чорноташлицького 120 хат. Де високі  й скелясті, а де заболочені береги річок  служили надійним захистом  підступів до укріплень.

                   Місто і навколишній край почали заселятися українцями, вимушеними  покинути  місця свого проживання  у районах  відведених для іноземних поселенців Нової Сербії (північніше). Указом 14 травня  1754 р.  їх поселення стали сотенними слободами  Новослобідського козачого полку. Одним із 20 таких поселень був Павлівськ, до 1764 року, коли утворилась Елисаветградська провінція Новоросійської губернії – Новопавлівськ.

                   В січні 1769 року  70-тисячна орда Кримського хана  Керим-Гірея, якого самі татари прозивали  Делі-хан (шалений хан) після невдалої спроби  взяти приступом  фортецю  Св.Єлисавети розділилась на загони  і кинулась спустошувати провінцію. Один з таких загонів зруйнував поселення Новопавлівськ. Можливо, фортеця вистояла, а зруйновано було  будинки поселенців за межами  валів. Це  був останій з багатьох сотень набігів  кримських татар  на Україну. В 1771-1773 рр.  тут розмістилася  перша  рота  Молдавського гусарського полку, сформованого з турецьких підданих  православного віросповідання ( в основному молдаван, які перейшли на бік Росії під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр.

                   Російський уряд  з багатьох причин заохочував переселення  на землі Новоросії іноземців. В Новопавлівськ переселилось 1015 молдаван, були болгари й греки. Історія Молдавського гусарського полку тісно пов”язана з діяльністю Василя Звєрєва ( Василе Лупул). Від його русифікованого прізвища  пішла назва селища Звірово. Неминуче  почалися зіткнення  між Січчю  та поселенцями. Але спроби запорожців силою зігнати  військових поселенців  з своїх земель  наразились на протидію царського уряду, який повністю підтримав поселенців, і нарешті  в травні – на початку червня 1775 року  полковник Звєрєв  очолив  п”ятий відділ російського війська генерала  Текелія, яке  ліквідувало Запорізьку  Січ.

 

“Було колись в Україні

Ревіли гармати

Було колись  - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу і волю-

Минулося : ...

 

/ Т.Шевченко “Іван Підкова”/

 

                   Не дивлячись на стихійні лиха  (чума –1771 р., сильна посуха – 1774 р., нашестя сарани-1780 р.), поселення Павлівськ. Ставши в 1773 р. посадом  продовжувало заселятись вже переважно українцями. В 1787 р. тут налічувалось 175 дворів. Розташований на перехресті доріг  на  Ольвіопіль, Новомиргород і Катеринослав, завдяки жвавій торгівлі, посад швидко ріс  і до кінця 18 ст. став крупним містечком. На цей час  Павлівськ  займає значну територію – біля 230 десятин (244 га). Навколо фортеці розкинулась  обширна  еспланада  в північно-східній частині якої  були споруджені  дерев”яна церква  і два корпуси магазинів (складів).Недалеко був великий сад, біля якого звели ратушу. Найбільша густота забудови  була біля магазинів і базарної площі. В основному  квартали розташовувались  на правому березі Помічної, де вони витягувались  на версту  до самого гирла. Так само розміщалось  група кварталів  на лівому березі  Чорного Ташлика  північніше ратуші і складу.

                   Поселення доповнювалося  жилим районом  з півтора десятка різноманітних  по формі і розмірах  кварталів,  розташованих на лівому березі  р. Грузька  на південний схід від фортеці. На правому березі Чорного Ташлика і вздовж дороги  в Новомиргород  розмістились  невпорядковані по плануванню  вулиці селища Чорний Ташлик, що стали в недалекому майбутньому  частиною посаду  Павлівськ.

                   Із створенням на півдні України  військових поселень Павлівськ 1821 року  стає  полковим поселенням Першого Українського уланського полку ( колишнього першого  Українського козачого полку).

                   У зв”язку з цим  у 1830 р. місто перейменували  на Новоукраїнку. Новоукраїнка стала й центром  5-го кавалерійського округу. Все населення, крім купців, міщан і небагатьох дворян  зобов”зане було  поєднувати заняття  сільським господарством з військовою справою, утримувати постояльців – уланів, постачати фураж для їхніх коней. У посаді  спорудили штабні  приміщення, казарми, конюшні, манеж, гауптвахту (цей будинок зберігся), артилерійські склади тощо. На час ліквідації військових поселень  у 1853 році в посаді проживало 6346 чол. Новоукраїнка з 1858 р. знову стала називатися посадом Павлівськ (з доданням у дужках уточнення – Новоукраїнка), перебуваючи  в подальшому  до радянських часів в складі Єлисаветградського  повіту  Херсонської губернії.

                   В містечку було  35 вітряків і 17 водяних млинів, 18 торгових лавок, 8 постоялих дворів. Щотижня відбувалися дводенні базари, де торгували худобою, сільськогосподарськими продуктами, кустарними виробами. У невеличкій школі  навчалося 24 хлопчики і дівчинки  з наявних 2670 дітей.

                   Під час реформи  “зверху” 1861 р. населення Новоукраїнки  підтримало  виступи обурених селян  навколишніх сіл. Для “наведення порядку” сюди прибув Казанський драгунський полк.  За статистичними даними  на двір припадало  пересічно по 12 десятин (десятина –1,06 га.)  землі. Але насправді  із 1991 господарств  607 залишились безземельними. Значним стимулом  для економічного розвитку міста, росту його населення  стало будівництво залізничної станції Новоукраїнка  на залізниці Одеса-Кременчук у 1869 р.  Уже на межі  19-20 ст.  її вантажообіг досяг  4 млн. пудів  на рік ( три чверті становило зерно). В  Новоукраїнці виникають майстерні  для ремонту  сільськогосподарських знарядь, млини, крупоружки,  олійні, кустарні майстерні для пошиття одягу, взуття, тощо.

                   В ході російсько-турецької війни  1877 – 1878 рр. в Новоукраїнці 20 липня 1877 р. було відкрито лазарет  Пермського санітарного загону (сформований з добровольців Пермської губернії). В лазареті лікували поранених  в ході бойових дій, яких доставляли з фронту залізницею. Всього за час війни в лазареті пройшли лікування 1360 чоловік, з них померло лиш 42 чоловіки. Що являв собою посад Новоукраїнка в той час, видно із звіту Павла Федоровича Крамера – начальника  Пермського санітарного загону. Вміщеного в газеті“Пермские губернские ведомости”(№ 89 від листопада 1877 р.):

                   “11 липня  я приїхав на місце призначення. Новоукраїнка-село з чотирма тисячами жителів ( за іншими джерелами 8 тисяч) переважною більшістю з молдован,євреїв лежить у степу неподалік  від залізничної станції. Місцевість рівна, без  лісів. Води немає потрібно привозити за 5 верст. Паливом служить солома, овечий і коров”ячий кізяк. Сажень дров коштує 30 карбованців. Ціни припасам невисокі, хворий обійдеться по 35-40 копійок у день, включаючи в цю суму чай, тютюн і вино. Лазарет розмістився  в кам”яній будівлі колишнього манежу ( на місці нинішньої школи № 6 ) та в хлібному магазині (складі) : (з лівого боку  вулиці Кірова  за 200 метрів від річки Чорний Ташлик). Дванадцятого лютого 1878 року  з інспекційною метою до лазарета  Пермського санітарного загону  в Новоукраїнку приїжжав знаменитий хірург М.І Пирогов і знайшов  в усьому зразковий порядок.

                   На прикінці 90-х років 19 ст. в Новоукраїнці  вже було 6 водяних млинів, 48 вітряків,  15 кузень, винокурний (горілчаний) і цегельний  заводи- всього  понад 80 дрібних підприємств. На найбільшому підприємстві, відомому  далеко за межами краю, паровому млині Варшавського, працювало 120  робітників. Щороку в Новоукраїнці відбувалися 3 ярмарки, де у великій кількості продавалася худоба, зерно, сільськогосподарські знаряддя, залізні, шкіряні та мануфактурні вироби, де наймачі мали можливість вибрати  вільні робочі  руки.

                   Кричуща  соціальна несправедливість, прогресуюче зубожіння  великої частки населення  давали  широкі можливості  і благодатний грунт  для агітації  революційних гуртків  і партії. В 1906 році 11 червня  революційний виступ жителів Новоукраїнки  закінчився  сутичкою з поліцією  і роззброєнням поліцейських.

                   Каральний загін, що прибув до міста,  заарештував кількох учасників заворушень. Наприкінці 1907р.  знову сталася  кривава сутичка з поліцією, були поранені багато селян.

                   У 1914 р. в Новоукраїнці налічувалось понад 16 тис. жителів, а  на початку  1917 р.17 тис. чол.

                   Перша світова війна   і злигодні  пов”язані  з нею, пропаганда революційних партій привели до росту радикальних  настроїв у більшої частини населення.

                   Одержавши звістку про перемогу Лютневої  буржуазно – демократичної революції  в Петрограді, трудящі містечка  й революційні солдати ешелону, який проходив через залізничну станцію, роззброїли стражників, заарештували трьох з них. “Для попередження безпорядків”  сюди був направлений  взвод солдатів  8-го запасного кавалерійського полку, але в усій країні   і в Новоукраїнці  невідворотно  наближались  криваві події  і лихоліття  революції і громадянської війни, в ході якої  найкривавіші з відомих  в історії краю  боїв  відбулися  в 1919 році. Це запеклі битви  між махновцями і офіцерськими полками Денікіна. Напевне, кожна з протиборствуючи  сторін мала своїх героїв, але із зрозумілих причин історія зберегла імена тих, які відстоювали Радянську владу: це Марко Мокряк (один з перших похованих біля Кремлівської стіни); Ваня Демченко та інші. Жорстока логіка громадянської війни  зводила наших земляків  вдалині від Новоукраїнки  у непримиренному протиборстві – так вогнем батареї  Марка Мокряка, колишнього батрака, на станції Конотоп був підірваний бронепоїзд денікінців, яким командував офіцер Великовський – поміщик з Новоукраїнки. Великовського червоні взяли в полон і розстріляли.  На світанку 28 грудня  1920 р.  на Новоукраїнку  напав  тритисячний загін Махна. Були розгромлені радянські установи, вбито 50 чоловік, серед них вожак новоукраїнських комсомольців Ваня Демченко.

                   За роки громадянської війни сильно занепало господарство міста. Нова економічна політика  більшовиків (НЕП) з ринковими відносинами  зробила  можливою  швидку відбудову господарства. Держава всіляко підтримує різні форми кооперації, виникають перші колективні господарства .

                   5 квітня 1921 р. Новоукраїнка стає центром району  ( до 24 травня 1922 р. ). Але з 12 квітня 1923 року і до нинішнього часу залишається районним центром.

                   У 1923 році в Новоукраїнці відкрито 43 школи лікнепу, де навчались грамоти  950 дорослих, а наступного року 1359 чол.

                   Але в 1929 році партія більшовиків почала форсовану колективізацію.

                   У 1932 році в Новоукраїнці для зміцнення колгоспів створена машинно-тракторна станція (МТС). У березні цього ж року до нашого  міста прибув голова уряду України Г.І. Петровський , а у  жовтні – перший секретар ЦК КП (б) У   С.В. Косіор. А на Україну й наш край насувалась страшна катастрофа – голодомор, як наслідок насильницької колективізації, політики “ приручення селянства”. В архівах не збереглися цифри, які б показали розміри лиха, але були старожили , які в 60-ті роки підрахували втрати від голоду 1932-33 рр.на одній із вулиць Новоукраїнки і порівняли з воєнними втратами. Останні виявились вдвоє меншими.

Але тим , які вижили, треба було жити, звикати до нових форм господарювання, до нового життя.  З 1938 року Новоукраїнка має статус міста.

                   За роки довоєнних п”ятирічок у Новоукраїнці збудовано теплову електростанцію, елеватор, цегельний завод, інкубаторну станцію, хлібопекарню, завод фруктових вод, маслосирзавод експортної продукції, споруджено кінотеатр, будинок культури, будинок колгоспника, будинок піонерів.  Радіовузол обслуговував 700  точок.

                   З 1930 року виходила районна газета “Колгоспник”.

                   Разом з тим влада закрила в 1935 році Храм Олександра Невського  (Покровський), згоріла в 1930 р. Григорівська церква, була закрита церква св. Варвари, синагога ( нинішня дитяча бібліотека).

                   Мирну працю жителів Новоукраїнки порушила війна. Пройшла організовано мобілізація і запис добровольців; ті, хто залишились, почали евакуацію в тил техніки і обладнання.

                   2 серпня 1941 р. німецькі війська зайняли Новоукраїнку. Два роки і сім з половиною місяців фашисти господарювали в місті і районі. Ішов нещадний грабунок населення: майно колгоспів і підприємств,хліб і худоба вивозились в Німеччину, “новий порядок” утверджувався шляхом терору. Але окупанти не зломили опір населення. Сім’я Бурагів підтримувала зв”язки з партизанами, за що була страчена. Молодіжна група підпільників на чолі з В. Поповкіним слухали зведення радіоінформбюро, розповсюджували листівки, налагодили виготовлення фальшивих окупаційних документів, таємно заготовляли зброю, допомагали колишнім військовополоненим пробратися до партизанів, підтримували зв”язок з підпіллям Олександрії , Помічної та з партизанським загоном ім. Ворошилова в Чорному лісі.

                   Фашисти в перші місяці окупації організували масовий розстріл євреїв і циган.

                   В концтаборі Адабаш в нелюдських умовах утримувалось понад 21 тис. радянських військовополонених, до 10 тисяч з них загинули від ран ,голоду, холоду і хвороб, були розстріляні  фашистами.

                   Продовжували в умовах окупації подавати допомогу жителям міста і військовополоненим медики Новоукраїнської районної лікарні.

                   16 березня 1944 р.  після восьми днів важкого наступу в умовах весняного бездоріжжя бійці 50-ї  і гвардійці 13-ї та 97-ї стрілецької дивізії вийшли на окраїну Новоукраїнки і 17 березня місто було повністю звільнене від окупантів.

                   Відступаючи, фашисти підірвали всі  залізничні мости, вокзал, електростанцію, млин Варшавського, елеватор ,маслозавод, цегельний завод, адмінстративні будинки, школи, пошту, майстерні МТС.

                   За роки окупації в Німеччину на роботи насильно відправили 705 юнаків і дівчат.

                   Жителі міста відразу ж приступили до відбудови зруйнованого, працювали під гаслом  "Все для Перемоги”.

                   За мужність і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни 3900 уродженців району були нагороджені бойовими орденами і медалями, а десяти з них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Дорогою ціною здобуто Перемогу.

                   З понад 11 тисяч, що воювали на фронтах, 5977 не вернулись додому, пряма шкода, принесена місту і району склала понад 600 млн.крб. в довоєнних цінах. Тисячі  й тисячі скалічених доль і до наших днів нагадують про війну.

                   Необхідно провести пошуки в напрямку виявлення справжньої ролі  голови райуправи в роки окупації (місцевого вчителя до війни)  Массіні та начальника поліції Дейдея, його заступника  Кривого і начальника типографії  Кирика. Це група, що прибула із  Західної України й імовірно була  похідною групою ОУН.

                   Відразу ж по визволенню міста розпочалися відбудовчі роботи.

                   Це була в основному  важка фізична праця, яку виконували переважно  жінки.

                   На кінець четвертої п”ятирічки трудящі міста залікували рани заподіяні війною господарству. Колгоспи Новоукраїнки протягом 1950-1959 рр. об”єдналися у три великі господарства:” Росія”, ім.Леніна”, “Дружба” (“Нива”). Вони стали економічно найміцнішими в районі.

                   Інтенсивно розвивалась промисловість. Збудований у 1958-1962 рр. цукровий завод став одним з найбільших в галузі. Його продукція експортувалась в Болгарію, Югославію, Ірак, різні міста Радянського Союзу. Було розширено і реконструйовано цегельний завод, який  випускав понад 25 млн.штук цегли. Збільшив  потужність маслозавод, щебеневий завод, харчокомбінат, меблева фабрика “ Зірка”, промисловий і побутовий комбінати, автопідприємтво “ Міжколгоспбуд”, райоб”єднання “Сільгосптехніка, міжрайбаза, лісорозсадницький радгоспи, комбінат хлібопродуктів, гранітні кар”єри, тощо.

                   За високі досягнення в праці багато новоукраїнців відзначені урядовими нагородами, В.С. Андріяш і М.М. Цертій – званням Героя Соціалістичної Праці.

                   Значно поліпшився благоустрій міста – переважна більшість вулиць, провулків вкрились асфальтом і  бруківкою, скрізь проведено електричне освітлення і водогони, поширилось газове опалення, з”явилося ціле робітниче селище цукрового заводу.

                   Став до ладу медичний комплекс районної лікарні, працювали 13 дитячих садків і ясел.

                   В 1970 році працювало 4 середніх і 4 восьмирічних, вечірня і заочна середні школи, школа – інтернат, музична , спортивна і школа кулінарів.

                   У місті працювало  8 клубів, 4 будинки культури, центральний Палац культури “Ювілейний” (відкритий у 1969 р.), широкоекранний кінотеатр.

                   З Новоукраїнки вийшли український актор Ф.В. Левицький, народна артистка УРСР Р. Сергієнко, Н.Є. Ємельянова – професор Московської консерваторії, доктор біологічних наук А.А. Новикова, доктор медичних наук В.А. Шусь, кандидат історичних наук Є.Ю.Кастелі, скульптор  Дикаренко та інші.

 

Упорядник

директор  музею історії

Новоукраїнського району                                     Гаращенко М.О.

 

Тож скільки років місту?

 

                   Запитання, винесене в заголовок цієї дискусійної статті, може здатись не тільки риторичним, а й недоречним. Вже четверте покоління, вивчаючи наш рідний край, цікавлячись історією заселення наших земель, від учителів, з довідників різної товщини і часу видання твердо знає, що «…в 1754 році на правому березі р. Помічної , неподалік від впадіння р. Грузької в Чорний Ташлик була споруджена фортеця названа Павлівськ (пізніше Новопавлівськ, Новоукраїнка)». Цитата взята з монографії В. І. Тимофієнко «Міста Північного Причорномор’я в другій половині ХVІІІ ст.». Монографія видана Інститутом історії Академії наук Української РСР російською мовою (Київ, Наукова думка, 1984 р.)

                   Автор посилається на «Історію міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», а в даному дослідженні посилання на Центральний державний військово-історичний архів СРСР (нині Росії). Крім дати в монографії детально описується форма і розміри укріплення Павлівськ та поселення, що стало рости під його захистом. Все це друкувалось в нашій газеті одним із авторів даної статті прийняте без сумніву як незаперечна істина.

                   Але в травні – на початку червня 2004 року старший науковий співробітник Кіровоградського обласного краєзнавчого музею К. В. Шляховий, проводячи пошук в архівах, натрапив на копію документа, який поставив під сумнів дату заснування нашого міста.

                         Це – рапорт начальника Єлисаветградської провінції генерал-майора В. О. Черткова до командира Новоросійської губернії Ф. М. Воєйкова по рапорту командира Молдавського гусарського полку полковника Звєрєва про те, що запорожці (400 чол.) вигнали з Мігейського Ташлика (с. Костовате Миколаївської обл.) більше 100 сімей поселенців Молдавського гусарського полку і передали від кошового (Калнишевського), що «в Павловском редути выгнать намерены, почему он господин полковник Зверев просит защищения, а … о поселившейся роте в Павловском редуте сначала когда бывшей предводителем второй армии … Пётр Иванович Панин прожектировал Павловскому редуту быть и чтоб при оном и полковую квартиру Молдавскому гусарскому полку там иметь, ровно и о поселении при Екатериненском шанце [м. Первомайск] двух рот репортами коими от 27 и от 28 числа мая 770 году от меня донесено было, почему ваше превосходительство оное поселение рот при редуте Павловском и при Екатериненском шанце опробовать изволили…»

 

                       Отже, граф генерал-аншеф П. І. Панін, командуючий другою російською армією з 1768 по 1770 рік, до і після цих дат жодних «прожектів» відносно залюдненості наших країв і будівництва тут укріплень не міг складати. Рапорт генерал-майора  В. О. Черткова датований 7 червня 1770 року, оригінал зберігається в Російському державному військово-історичному архіві (ф.52 оп.1 спр.37 ч.1 аркуш 15). Даний документ викликав сумнів відносно дати заснування Павлівська в 1754 році і змусив до пошуку.

                   В результаті виявилось, що в усіх роботах серйозних дослідників з історії заселення нашого краю, які на даний час нами вивчені, в статистичних таблицях, картах та описовій частині укріплення і поселення Павлівськ згадується лише з 1770 року як ротне поселення (1-а рота) і штаб-квартира Молдавського гусарського полку (сформований у 1769 році). Це при тім, що в описах меж між землями Буго-Гардської паланки Нової Січі та задніпрськими землями Гетьманщини перелічуються окремі хутори, зимівники, пасіки, а в нашій місцевості називаються тільки річки Грузька, Помічна, Чорний Ташлик, ліс Беш Бойраки і т. ін. А на картах пізнішого періоду (1787 рік) вже позначено не тільки Павлівськ, Чорноташлицьке, а й села Мишарошовка (с. Новоєгорівка), Татарове (с. Комишувате), Бешбайраки (с. Кропивницьке) тощо. Не могли ж укладачі карт описів та статистичних звітів до 1770 року вказувати слободи, хутори й пасіки і при цьому прогледіти 2 укріплення з поселеннями: Павлівськ (150 хат) і Чорноташлицьке (120 хат)!

                   В «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область» сказано, і потім повторюється в інших джерелах, що Павлівськ (з 1762 року Новопавлівськ) був зруйнований під час останнього татарського набігу на початку січня 1769 року. Але аналіз «Записок барона Тотта...» – французького резидента при дворі хана Керим-Гірея, який супроводжував хана під час набігу, не дає підстав вважати, що в наших краях на ту пору існувало будь-яке значне поселення. Барон Тотт називає ці місця «Запорозькими пустинями», згадуючи про них як про сліди перебування людей «несколько покинутых жилищ и копны сена около них», і це уже на правому березі Інгулу, тобто на південному рубежі Нової Сербії.

                   Пошуки в обласному архіві навели нас на «Результаты подворной переписи Елисаветградского уезда 1883-1885 годов». Видання Єлисаветградської земської управи, Херсон, 1886 рік. У цьому статистичному збірнику, скомпонованому у формі таблиць, за назвами населеного пункту іде історична довідка, складена на підставі церковних архівів, друкованих досліджень та спогадів старожилів. Церковні архіви часом виникнення поселення рахують, почасти, час початку будівництва першої церкви. Про наше місто говориться: «Павловск [Новоукраинка]. Время возникновения – 1771 год. До 1858 года было военное поселение…» В Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, виданому в 1897 році, відзначається, що наше місто виникло «…при Екатерине ІІ», а це – не раніше 1762 року.

                   У ході краєзнавчих пошуків при створенні нових символів міста Новоукраїнки (герба, прапора) краєзнавчий музей Новоукраїнського району одержав ксерокопії архівних документів, люб’язно наданих відомими краєзнавцями А. П. Пивоваром та К. В. Шляховим. Це – «Военний сборник, издаваемый по высочайшему повелению год 11 том LXII Санктпетербург 1868», «Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского 1756-1776. Российский фонд культуры Российский архив Москва 2004», «Война России с Турцией и Польскими конфедератами с 1969 по 1774 год. Том II 1970 г. Санктпетербург 1866 г».

                   У цих джерелах описується приготування Другої Російської армії під час Російсько-Турецької війни 1768–1775 років до так званого Бендерського походу та заснування «Чтобы обезпечить на будущее Елесаветградскую провинцию от вторжения татар. Что было весьма важно для прикрытия тыла II армии и ея сообщений, устроено было два сильных земляные укрепления: одно при впадании Синюхи в Буг, на месте нынешнего Ольвиополя (м. Первомайск); а другое при вершине р. Ташлыка…». «… для закрытия Елесаветградской провинции генерал-майор Мусин-Пушкин отправлен к укреплению, выстроенному на реке Ташлык, которое названо было Павловским редутом». «Главнокомандующий второй армии приказал построить два укрепления [лютий-березень 1770 р (?!)]: одно при устье Синюхи там, где соединялись польская и турецкая границы, а другое между ними и крепостью Св. Елисаветы у р. Черный Ташлык первое названо Екатериненским и содержало в себе магазин [склад] на 30 000 четвертей а второе Павловским, назначенным для охранения всех повозок и обозов отправляемых к армии из Елисаветградской провинции…». «В Елисаветградской провинции в команде по должности обороны от неприятеля бригадира Черткова в Павловском редуте две роты Ширванского полка».

                   Молдавський гусарський полк на той час був дислокований десь в районі нинішньої Нової Праги і розміщений на наших теренах (Новоукраїнщина) вже після взяття другою російською армією турецької фортеці Бендери в кінці вересня 1770 року.

                   Отже, шанець Павлівськ (Новопавлівськ, Новоукраїнка) був заснований, як розповідають нам вищезазначені історичні джерела, навесні 1770 року. Це було укріплення, яке захищало під час Бендерського походу другої російської армії шляхи постачання боєприпасів та провіанту.

 

 

Директор краєзнавчого музею

Новоукраїнського району                               Гаращенко М. О.

 

 

   

 м. Новоукраїнка, 1835 р.

e-max.it: your social media marketing partner
 
•Банер•
•Банер•

Різне

•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•

Соціальна реклама

•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•
•Банер•